Тридцятиріччя аварії на ЧАЕС очима гімназистів: події з іншої реальності

Чорнобильська трагедія — так давно і так недавно. З одного боку, ще живі ті, кому вдалося вціліти після тієї страшної аварії — колишні жителі нинішньої Зони відчуження й навіть, можливо, хтось із ліквідаторів не першої хвилі (перших, на жаль, радіація вбила в найкоротші строки). З іншого боку, що таке 30 років для підлітка, тим паче дитини? Коли дехто з твоїх учителів — ровесники тієї катастрофи, і ти щодня звертаєшся до них по батькові, а сам поки що прожив на світі удвічі, утричі, в чотири рази менше, ніж минуло від тієї трагічної дати — здається, що це було так давно, десь по Другій світовій чи після гетьмана Хмельницького.

Перед адміністрацією гімназії «Наше Майбутнє», як і будь-якої іншої школи, постало питання: як докладно розкрити жах того, що сталося, не налякавши дітей? Як показати на прикладі катастрофи нелюдяність радянського режиму, що приховував від громадян інформацію про те, що надворі гуляти просто небезпечно, і провів першотравневу демонстрацію, вивівши під радіоактивний вітер і дощ усіх, від малого до найстаршого? Як пояснити дітям, чому Зону відчуження обгороджено колючим дротом, і чому евакуйовані звідти люди лишали там усі свої речі, а приїхавши на нове місце знищували навіть свій одяг і взуття? Чому в лікарнях, де лікували ліквідаторів, геть міняли підлогу, штукатурку на стінах, вікна й двері, а багато хто з лікарів, медсестер, котрі доглядали за ними, скоро захворів і помер?

Учителі враховували вік своїх вихованців: найменшим учням показали фільм про аварію на ЧАЕС, бо візуалізація дуже допомагає збагнути складні, незрозумілі речі. А учнів старших класів запросили на круглий стіл, де вони не тільки слухали лектора й записували у спеціально підготовлених буклетах, а й обміркували засновки катастрофи та подальшу долю Зони відчуження, вивчали найпростіші підручні засоби протирадіаційного захисту та на яскравому (і вельми страшному) прикладі переконалися, що режим, для якого людське життя нічого не важить — злочинний.