Як перетворити завідувача бібліотеки на книгу: досвід Тарика Сархана

Тарик Сархан виступає однією з «книжок» «Живої бібліотеки», мабуть, протягом усієї історії цього фестивалю — а він відбувається вже вп’ятнадцяте. «Бібліотека...» займає важливе місце в програмі фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. У ролі книжок — люди, представники однієї з соціальних груп, що для більшості громадян України незрозумілі та цікаві. Гасло «Живої бібліотеки» — «Людина є більша за наші уявлення про неї», а правила «читальної зали» боронять ображати «книгу», провокувати її та надто «зачитуватись».

Ось що розповідає сам Тарик — у звичайнім житті — завідувач бібліотеки ісламської літератури — про своє «книжкове буття»:

— Найчастіше питають про мене самого: людину-палестинця, людину-араба, людину-мусульманина. Чому приїхав саме до України, чи не стикався тут з дискримінацією через мою релігію, культуру, національність або за кольором шкіри? Але набагато більший інтерес у «читачів» викликає тема, що я тут презентую як «жива книга»: моя культурна платформа, моя релігія — Іслам. Питають про радикалізм, радикальні рухи: чому вони намагаються прикритися релігією, чи справді є якісь релігійні підстави в Корані, в Ісламі, що можуть виправдати їхні дії.

Люди підходять до мене, спілкуються. А якби тут поруч сиділа ще дівчина в хустці — інтерес був би ще більший, усі б до неї підходили. Я це кажу, спираючись на власний досвід: на кожній «Бібліотеці…» це повторюється. Багато з «читачів» приходять з року в рік — вони згадують, про що ми говорили, як спілкувалися в попередні роки, прагнуть продовжити цю розмову. Деякі приходять кілька днів поспіль. Буквально вчора до мене підійшла дівчина й зізналася, що навіть не сподівалася мене тут побачити. Тобто вона підійшла до мене не просто як до «живої книги», а саме як до особистості, до Тарика Сархана. Я бачу ознаки, що ми тут уже більш-менш відомі.

Такі заходи важливі, бо дають можливість знайомитися з людьми, що з ними в звичайному житті не зустрінешся — на громадських заходах чи деінде. Тут абсолютно інший контингент, і мені самому цікаво з ними знайомитися, послухати історії їхнього життя, поміркувати, зрозуміти їх, їхні погляди… Тут ми починаємо наводити мости дружби та, звичайно, з деким потім зустрічаємося — чи ми їх запрошуємо до себе, чи вони нас.