Додати новий коментар

6 квітня чимало хто з кількасот відвідувачів столичного ІКЦ побував там уперше — вони прийшли спеціально на День арабської культури, влаштований Жіночою громадською організацією «Мар’ям». І якщо, прочитавши це, ви зі скепсисом подумали, що присутність арабок серед організаторів ще не гарантує автентичності заходу — можемо вас запевнити, що дарма: дружина посла Алжиру в Україні не мала до автентичності жодних питань. Утім захід був цікавий не лише для тих, хто має ностальгію за далекою батьківщиною, адже його відвідала й дружина посла Індонезії, сім’ї співробітників дипломатичного представництва Малайзії та, звісно, люди, для яких організатори старалися передусім: прості українці мали нагоду відхилити зіткану з дитячих казок і дорослих стереотипів завісу, що приховувала таємничу для них арабську культуру.

Серед таких стереотипів можна виділити два найбільші: що арабська культура — це щось монолітне, і що арабські жінки, як і мусульманки загалом, — «забиті істоти без права голосу». Обидва упередження рознесено на пух і прах: дефіле національного вбрання чи дегустація традиційних страв кількадесятьох народів, об’єднаних назвою «араби», відкрили багатство та розмай культур, прихованих за цим узагальненням, а особисте спілкування з арабськими жінками вельми яскраво показало, що «забита» та «нічого не може зробити, не спитавши дозволу чоловіка», — це точно не про них. Замість «гноблених жінок Сходу» гості вечора зустрілися віч-на-віч із сильними, вольовими, цілеспрямованими особистостями, вся «екзотичність» яких полягала хіба в емоційнішій мові та жестах — південний темперамент! — та, можливо, в наявності хустки на голові. Та відколи хустка стала дивиною, «екзотикою» для України, де не так давно панувала дуже багата культура жіночих головних уборів, а вже різновидів цих уборів було ну дуже багато?

Чому цей захід проводився у форматі «лише для жінок»? Річ у тім, що в присутності сторонніх чоловіків пані й панянки так би й не отримали відповіді на запитання, «а що вони носять удома? — адже вбрання, припустиме в тісному сімейному колі, не призначене для сторонніх очей, а «ніч хни», що її зробили цілою театралізованою виставою, і поготів! Та й ділитися секретами косметики, догляду за собою, ставити про це конкретні питання організаторкам і гостям було б ніяково.

Гості вечора відвідали лекції у форматі відкритого спілкування, ба більше, усі заходи міні-фестивалю були сплановані так, щоб максимально залучити аудиторію: можна було не тільки скуштувати страви національних кухонь, а й навчитися пекти традиційний арабський хліб і популярну нині серед адептів здорового харчування закуску хумус; не лише послухати, як проходить «ніч хни» — така собі СПА-вечірка прощання нареченої з безтурботним дівоцтвом у колі подружок — у різних арабських країнах, а й самим підставити долоні майстриням для нанесення візерунків хною. І, звісно, цінувальниці незвичайного вбрання могли придбати дещо з побаченого на «подіумі» — на імпровізованому міні-ярмарку!

Але як цим усім могли сповна насолодитися пані, що прийшли з малими дітьми? Легко, адже організаторки подбали, щоб дітей можна було лишити під пильним наглядом спеціально запрошених виховательок і нянечок!

…Завершальним враженням про вечір для багатьох став майстер арабської каліграфії, що сидів при вході до приміщення: до жіночої частини будівлі йому було зась. Однак це аж ніяк не заважало жінками виходити до нього й просити написати щось на їхнє бажання — можливість, якою скористалася мало не кожна гостя.