Додати новий коментар

Наступного дня після Міжнародного жіночого форуму в конференц-залі Ісламського культурного центру Києва зібралися активістки жіночих організацій, щоб поспілкуватися з гостями з Туреччини та Кувейту — пані Налан Дал і пані Сінан Ахмад. Присутні нітрохи не пошкодували, що присвятили цій зустрічі вихідний день, адже почули чимало цікавих і навчальних історій із досвіду цих надзвичайних жінок.

«Коли дивлюся на проекти, здійснені за останні 20 років, я думаю: «Боже, як це мені вдалося?»

Налан Дал уважає, що кожна людина, нехай і «маленька», має значення, бо «ми всі — частина однієї мозаїки: варто прибрати невеликий шматочок, і картина буде неповна». Вона наполягає, що не треба недооцінювати власну роль — навпаки, ми мусимо зрозуміти, чому Господь поставив нас саме на це місце в житті. Щойно зрозуміємо, чому ми створені з певними здібностями, народжені в певному регіоні, в певній родині, — зможемо на повну використати свій потенціал.

— Як я казала вчора, я не якась особлива людина — я дуже проста. І коли думаю про речі, що вдалося зробити за 20 років, я шокована. Я думаю: «Боже, як це мені вдалося?»

Розповіла пані Дал і про боротьбу з собою, зокрема своїми страхами:

— Можливо, я здаюся сильною, але, як і всі, маю слабкості. Утім батько вчив мене бути сильною жінкою, і в моєму фонді всі чоловіки мене бояться. Вони навіть називають мене «братом», а не «сестрою» — я не жартую.

Я завжди намагаюся зробити максимум у ситуації, в яку поставив мене Бог. 2005 року після землетрусу в Пакистані я мусила очолити свою команду — попри те, що я жінка й тоді була досить юна. Уявіть, дівчина керує чоловіками! Я тоді дуже боялася кладовищ — може, через страхітливі історії, що діти переповідають одне одному. Десь за тиждень після того, як поставили наметове містечко для волонтерів, я з якоїсь причини зайшла за свій намет — а там три могильні камені! Виявилося, весь цей час я спала, відділена від цих могил лише тканиною намету, бо наш табір розташувався поряд із кладовищем! І не попросиш перенести намет на інше місце — який же я після цього лідер, як не можу впоратися з дитячим страхом? Щовечора верталася до себе — спати коло могил…

Коли я чогось боюся — я не відступаю, але намагаюся зустріти це з відкритим заборолом. Якщо не можу нічого вдіяти, ніяк на це вплинути — тільки й лишається набратися духу й жити зі своїм страхом.

Як один півень урятував цілий сиротинець від закриття через борги

Сінан Ахмад із Кувейту почала виступ аятами сури «Трапеза» — про те, що Господь поставив людину намісником на землі. Вона зауважила одну проблему сприйняття цих рядків: люди читають про роль намісника, однак мало хто проектує це на себе.

— Уявіть собі, який високий статус людини: коли сам Всевишній велів усім янголам на небесах упасти ниць перед нашим прабатьком! Мусимо розуміти, що походимо від Адама, та спитати себе: чи я гідний (гідна) такої честі, щоб і мені вклонилися янголи, як колись Адамові?

Що кожен із нас має зробити, щоб бути гідним намісником? Пані Ахмад вела далі: Бог знає можливості кожного й напевно знає, чи в певній ситуації ми зробили все, що від нас залежало, чи віддали всі сили, чи тільки спробували — про людське око.

Прикладом такої щирої пожертви, що вразив і безпосередніх учасників тієї історії, і українських слухачок, став випадок доброчинного продажу півня.

— Якось ми зібралися з подругами порадитися, що корисне можемо зробити. Ми, зокрема, хотіли організувати один проект у 10 країнах. Кошторис оцінили в 600 000 доларів — по 60 000 на кожну країну. Таких грошей ми не мали, але Господь робить неможливе можливим, коли в цьому є добро для всіх, коли учасники проекту справді стараються.

Кожна з нас мала за 28 днів зібрати свою частину суми. Тоді не було WhatsApp, ми не мали якоїсь організації, через яку могли б зібрати ці гроші. Жодна з нас не належала до заможної родини, щоб покластися на власні сили.

Ми почали збирати пожертви — і чи не найдивнішою став півень, що його принесла одна жінка. Я, побачивши його, зніяковіла й ніяк не могла второпати, що з ним робити, але жінка сказала: «Не ображай мене відмовою, мені більше нічого дати на цю справу. Продайте його, і хай ці гроші підуть як мій унесок».

Того дня я повинна була читати лекцію. Коли зателефонувала до господині дому, де запланували захід, і спитала, чи можу прийти з півнем, — та не дуже зраділа, але погодилася, бо часу лишалося обмаль, треба було якось виходити з ситуації. Лекція відбулася — я розповідала про імена Бога та Його якості, — і наприкінці сказала, що півень, з яким я прийшла, — це пожертва однієї жінки. Усі засміялися. Я подякувала Богові, що та пані не була присутня на зібранні… Я відказала: «Ви можете сміятися, але цінність цієї пожертви не між цією пані та вами, а між нею та Господом. Це — все, що вона мала! Вага цього птаха на шальках терезів у Судний день буде дуже велика!» І я запропонувала влаштувати аукціон, щоб хтось зі слухачів міг того півня придбати. Узагалі ціна півня — до 20 доларів, але я на тому не розумілася й оголосила стартову ціну 1000 доларів. Мій чоловік сказав: «Про що ти думала? Найдорожча курка найціннішої породи коштує від сили 700 доларів, а в тебе ще й півень — він не несе яєць!»

Але торги пішли! Хтось запропонував півтори тисячі, хтось дві — і так поволі ціна дійшла до 12 000! Увесь цей час птах сидів мовчки. А тут, на 12 000, він підвівся, розкрив крила й заспівав — а ми пам’ятаємо хадис Пророка (мир йому і благословення): «Коли півень співає, частіше читайте дуа, бо він (у цей час) бачить янголів». Півень співав і співав — поки ціна не дійшла до 35 000 доларів! Коли ми закрили торги на цій сумі, птах заспокоївся й сів.

Отже, якщо ви жертвуєте від серця — Бог помножить цінність вашої пожертви, як і в випадку півня. Виторг за нього покрив борги сунітського сиротинця в Ірані, що таки відновив роботу.