Add new comment

П’ятничного гостя столичного ІКЦ язик не повертається назвати «людиною з обмеженими можливостями», адже те, що багато хто визнав би за причину не діяти та звузити свій світ до власних проблем, він сприймає лиш як особливість. Він пропонує так і називати тих, чиї тіла розвинулися та/ або функціонують не так, як у звичайної людини: «особливі люди». І, дивлячись на цього 27-річного хлопця, з таким визначенням важко не погодитися.

У п’ятницю ввечері, 24 березня, Антон провів в Ісламському культурному центрі Києва зустріч, де поділився історією свого життя й прикладами того, як багато можна зробити навіть за найскрутніших обставин, якщо мислити нестандартно. І, звичайно, на особистому прикладі показати: якщо ти не сумуєш і шукаєш мудрості в ситуації, в яку помістив тебе Бог, — усе неодмінно вийде.

Хлопець розповів, що його активна життєва позиція з’явилася в той момент, коли він питався: «Чи потрібен я цьому суспільству?» і «Що я можу зробити, щоб суспільство почало сприймати людей, як я, серйозно і поважати?»

«Особливі — для особливих»

У пошуках відповідей він провадив активну добродійну діяльність: брав участь у добродійних ярмарках (передаючи виторг інтернатам), організував таких самих особливих людей…

— Я дійшов висновку, що суспільство починає сприймати тебе серйозно тільки коли ти сам повіриш у свої сили й можливості, — поділився гість.

— Коли почалася війна, і до шпиталю стали надходити перші бійці з ампутацією — я згадав свій досвід, коли мене з дитинства цуралися однолітки лише тому, що я був прикутий до візка. І я міркував, як можна допомогти нашим воякам, як їм, колись здоровим і сильним, буде звикати до візків, протезів, підвищеної уваги перехожих? Зібрався, зв’язався з іншими волонтерами через Facebook. Ми з мамою купили деякі медикаменти й поїхали до Військового госпіталю. Звичайно, такого не сподівався побачити ніхто, — сміється волонтер.

Згодом Антон не раз туди вертався й навіть улаштовував із друзями — такими, як він — концерти для поранених бійців. Програма називається «Особливі — для особливих».

Шлях людини-мотиватора

Антон також заходився з іще одним, не менш масштабним, проектом: він докладає всіх зусиль, щоб змінити суспільне ставлення до «особливих людей» — щоб вони так само мали всі можливості збагатити суспільство талантами та вміннями, що їх наділив Бог. Щоб люди не боялися тих, кого зазвичай називають «інвалідами», не ніяковіли, не боялися контакту. Щоб дізнавалися про «особливих людей» не з домислів і стереотипів, а з перших вуст. Тож Антон Дубішин став активно виступати з лекціями в школах, адже саме молоде покоління має покінчити з пережитками радянського мислення в суспільстві. Однак і дорослі люди, на думку хлопця, не безнадійно скостенілі у своїх поглядах, і він охоче зустрічається з усіма — навіть із тими, хто колись спіткнувся: ув’язненими, пацієнтами алко- і наркодиспансерів.

Крім того, він прагне бути «людиною-мотиватором»:

— Люди завжди незадоволені — собою, своїм тілом, своїми здібностями. Мовляв, я — негарна, мені не подобаються мої ноги та ін. Я завжди у відповідь кажу: «Ти подивись на мене — можливо, твої ноги не такі вже й погані?»